«Ми тут жили ще до Потопу
І корінь наш в земну вростає вісь»
Степан Олійник.
« На москалів не вважайте, нехай вони пишуть по-своєму, а
ми по-своєму.
У них народ і слово, і у нас народ і слово
А чиє краще, нехай судять люди.»
Тарас Шевченко.
Коріння у нас настільки глибоке, що осягнути його сьогодні
може далеко не кожен, а де хто вважає, що це й не обов,язково…
Ось уже біля
тисячі років нам, українцям, нав,язують думку про те, що нібито наші
Пращури не мали писемності, аж до Х століття, і що тільки християнство принесло
нам письмо, книги й культуру загалом.
Однак безліч очевидних фактів не дають повірити цим
ідеологічним випадкам.
Так археологи знаходять багато знарядь для письма –
різного роду загострених паличок – писачків ( з дерева, кістки, металу). А
матеріали для писання були нетривкими і незбереглися до нашого часу, бо писали
на дереві, шкірі, бересті. Всі ці матеріали погано зберігаються. Учні часів
Київської Русі вчилися писати на дошках,
покритих воском, а написане можно було
легко зчистити й зробити іншим ( що правда декілька новгородських написів
збереглися).
Дещо кращим матеріалом для писання була глина. Збереглося
кілька написів на глиняних горщиках. Таки зразки маємо ще з доби Трипілля на
пряслицях, зброї.
Можна с певністю твердити, що свою писемність мали вже
племена Трипільскої і Катакомбної культури Бронзової доби, Зарубінської та Черняхівської
культур. Стародавні автори свідчать, що давні руси мали своє письмо (іранський
письменник Марваруді).
Деякі слов,янскі автори
повідомляли про «дошки правдодатні» ( тобто дошки, на яких записані закони).
Велесова Книга, як відома, також була первісно написана на дощечках. Її азбуку
нині називають «велесовицею», яка має 27 літер.
Дошки з давніми письменами були знайденні в м. Великий Бурлук
на Харківщині, вірогідно в 1919 р. полковником білої армії Алі (Федором
Артуровичем) Ізенбеком, який вивіз їх до Брюсселю. В 1925 р. з дошками працював
письменник – емігрант, українець за походженням Юрій Миролюбов, який скопіював вручну
всі тексти за кільканадцять років. Але під час Другої світової війни дошки
пропали.
Велесова книга не виринула зненацька. Вона була
закономірним явищем у довгому ланцюгу розвитку праукраїнської писемності. Так
само закономірною була й спроба записати давні релігійні тексти, які довгий час
існували в усній формі. Поки народу не загрожувала чужа ідеологія у вигляді
чужої вірив чужих богів, доти й не було потреби в записуванні віровчення. Отож
коли виникла загроза християнізації праукраїнського народу, то Волхви,
служителі давньоруської етнічної релігії були змушені записати ці тексти на
дощечках, хоч була небезпека прочитати чужинцями. Волхви керувались вищою
метою- збереження цих текстів до кращих часів для своїх, нехай, віддалених
нащадків.
Ось та сувора необхідність яка спонукала віщунів братися
за писало і складати писання до нас, своїх нащадків, щоб ми не забули якого ми
роду –племені.
Мова розвивала народ, а народ розвивав мову. Значення цього
процесу розуміли найвидатніші політики різних епох і часів, знаходячі час на
мовні проблеми, серед них фараон Псамметіх, Гай
Юлій Цезар, Карл Великий та ін.
В мові акумулюється духовна енергія народу, вона є
головною ознакою нації, який поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє і забезпечує
буття нації у вічності. Отож, свідоме, цілеспрямоване невживання, нищення
певної мови, як головної ознаки етносу- народності, нації є лінгвоцид (мововбивство).
Кінцевою метою лінгвоциду є етноцид- ліквідація цього народу, як окремої
культурно- історичної спільности, винародовлення етносу. Саме тому поневолювачи
ніколи не забували про необхідність нищення мови поневолених народів. Немає
мови – нема народу, а є біомаса для народу – поневолювача.
Слід зазначити, що у XVII ст. мандрівники, які бували в
Україні, дивувались, що тут усі , навіть жінки та сироти, вміють читати й
писати. У тогочасній Московії ж більше половини членів боярської Думи були
неписьменними, не меньший відсоток був серед князів і графів у XVIII ст. при дворі
Катерини II.
Щоб ліквідувати масову неписьменність населення Петро I забрав з України безліч освічених людей з усіх областей знань, духовенства,
направивши їх в найвіддалені райони Московії, що суттєво підвищило
освіченість московитів. Вже після цього почалося нищення української мови і її
носіїв. Московський уряд та церква забороняли друкувати книжки українською
мовою, навчати дітей рідною мовою в школах, вести службу в церквах вже з кінця XVII ст. А потім після жовтневого
перевороту 1917 р. проддрозверстка, три голодомори радянської Московії, як
засіб геноциду української нації, сфабриковані політичні репресії проти інтелігенції
та ін.
Все це зараз вже позаду, хоч влада в Україні не робить всього
для підняття престижу української мови.
Недивлячись на відсутність всіляких репресій, щодо носіїв
української мови, значна більшість значних українців перейщла на московську
мову, ставши таким чином. Ренегат- ( лат. челедаче відрікатится). Людина, що змінила
свої переконання і перейшла в табір супротивника, відступник, зрадник
української нації.). Таким чином, вони вже не українці, а хахли, малороси.
Какаючи та чтокаючи, вони плюють на мільйонні жертви московського багатовікового
терору та геноциду. Колись Тарас Шевченко наголосив:
«Я захищу отих малих рабів німих,
Я на сторожі коло них
Поставлю Слово!»
Тож ренегати плюють і на те Слово Тараса, невідаючи його цінності,
плюють на пам,ять шести тисяч
українців розстріляних бандитами Муравйова у Києві за те, що вони розмовляли рідною
мовою. Плюють також на загиблих та покалічених воїнів АТО та жителів Донбасу від московсько-фашистських
окупантів. Доречно тут привести і слова К. Маркса відносно мови:
« Людина, яка не знає
мови народу на землі якого живе, є або гість, або окупант, або раб цього
окупанта».
Цілком справедливо і об,єктивно.
В останній третині минулого століття волав голос нашого визначального
поета Дмитра Павличка:
«Де наша мова ?
-В домовині,
Об вікно б,ється, відчини!
Але замішані на глині,
Від рабства й самогону сині
Мовчать глухі її сини.»
Немаючі історичної пам,яті та в наслідок
невігластва, ренегати відмовились від слави козаччини, десятки тисяч яких
загинули за волю і не залежність України. Погодившись назвати наше місто
Дніпром, вони тим самим наплювали на загиблих запорожців, чого їм не подарують
наші нащадки. Тут треба також зазначити, що в Європі не називають міста назвами
рік, лише в Московії назвали столицю по імені річки Москва, що в переводі з угро-фінської
мови означає гнила річка, а назва
столиці означає гнила столиця.»
Причини
поширення ренегатства криються у втраті історичної пам,яті, у
невічластві, у коритності, тобто у кого ковбасно- коритний менталітет. Їхне
кредо: «Мені всьо равно – ковбаса чі калбаса, аби вона була дешева та багато».
Окрім того, сьогодні інтелігенція, відстороненна від просвітницької роботи
серед народу «відмінною» роботи. «Просвіти» неукраїнською владою, а з іншого
боку сама інтелігенція перебуває в
жалюгідному стані, борючись за виживання.
Отож таким
чином, ренегати торують шлях нації в небуття, тож долучаємо їх до сонму вже
класичних ренегатів Сави Чалого, Носа і Галагана.
Тож,
українець!
-
Знайди себе у пам,яті
і Слові,
На тебе нині дивляться віки
Склади уклін своєму Роду, Мові,
Яку для нас творили прабатьки.
Немає коментарів:
Дописати коментар