Прагнучі століттями до Злуки (До 97 річчя з дня Соборності України)

«Ні хто нам не збудує державу, коли ми самі її не збудуємо,

і ні хто за нас не зробить нації,

коли ми самі нацією не схочемо бути».

В^,ячеслав  Липинський,

Громадський діяч, філософ, публіцист

кінця XIX- I третини  XXст.

«Свої властивості нація може проявити

тільки у власній… національній державі.»

Іван Белебеха, док. ек. Наук, філософ, письменник, сучасник.

З розпадом Московської та Австро- Габсбургської імперії перед українським народом постало

завдання об^,єднаня всіх українських земель .

Але зовнішньо-політичне становище всієї України було тяжким внаслідок військової інтервенції більшовицької Московії до Наддніпряської України і водночас білої армії генерала Денікіна, який боровся за відновлення монархії.

Західна Україна знаходилася під владою Польщі, Румунії, Угорщини та Чехословакії. На той час головною проблемою для галицьких українців були саме поляки, котрі бажали відтворити Польщу в її історичних кордонах, які включали й Галичину.  

Українська Національна Рада, яка взяла на себе компетенцію парламенту, прийняли закон 13 листопада 1918 року, згідно з яким була утворена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

Однією з важливих проблем уряду ЗУНР було об^,єднання усіх земель України в одну державу. 10 листопада 1918 р. уряд ЗУНР почав переговори з Директорією. Наслідком переговорів став званий передвступний договір 1918 р., яким обидві сторони висловлювали свій намір працювати для справи національного об^,єднання. Перше рішення у цьому напрямі зробила Українська Національна Рада, яка 3 січня 19191 р. одностайно прийняла ухвалу про злуку Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою.

Акт злуки українських земель було урочисто довершено 22 січня 1919 р. на Софіївській площі в Києві. В зв^,язку з цим Директорія видала універсал, в якому говорилося, що роз^,єднані  століттями українські землі воєдино зливаються в незалежну Українську Народну Республіку, на добро і щастя робочого народу.

Війна за Галичину з поляками продовжувалася і надії на перемогу не було. Уряд Західної області УНР докладав великих зусиль щоби в дипломатичний спосіб закінчити цю війну, надіючись що Антанта визнає за ними право на самостійне існування. Але ці надії були даремні. Особливо США і Франція продовжували наполягати на тому щоб передати Галичину під владу Польщі. 25 червня 1919 р. Вища Рада Версальської конференції винесла рішення про дозвіл Польщі на окупацію всієї Галичини.

У той час коли галичани відчайдушно билися з польською армією, наддніпрянські українці, скинувши владу гетьмана Скоропадського, відновили Українську Народну Республіку і почали планувати подальше життя країни. Але цим планам не судилося збутися. Зовнішні обставини вбили всякі надії на успіх подальшої боротьби у багатьох українців.  Зовнішні обставини полягали в тому, що з півночі на Україну сунули москвинів, латишів, башкир, китайців, з півдня – монархісти Денікіна, а з заходу Польща, за якою стояла Антанта.

Отож, злука УНР та ЗУНР 22 січня 1919 р. стала радше «заявою про наміри». Але вторгнення західноукраїнських земель від Великої України спричинило прагнення українського народу до воз^,єднання всіх етнічних територій, без якого було б неможливо відродження нації.

Навіть сьогодні позиція великих держав по відношенню до України не занадто відрізняється від їх позиції до України в розглянутий нами період. Ми завжди для Заходу – «санітарний кордон», то від більшовизму, то від московського бандитизму.

Слава Україні! Героям Слава!

Олександр Каніболоцький, колишній вузівський викладач історії, публіцист.

м. Січсеслав, 14 січня 2017 р.