За що боролася українська дивізія ,, Галичина’’ ?

         ,, Хто визволиться сам,                                                      ,, Я потиснув би руку

         той буде вільний.                                                                 дияволу щоб перемогти Гітлера’’

         Хто визволить кого,                                                            Вінстон Черчіль.

          в неволю візьме.’’

           Леся Українка.
Навесні 1943 р. після минулорічної поразки німців під Сталінградом нацистські власті прийшли до залізнілого рішення – набрати до своєї армії жителів східних територій.
      Відтак губернатор Галичини Отто Вехтер звернувся до Українського Центрального   Комітету (УЦК), головою якого був відомий географ, професор Володимир Кубійович, з пропозицією підтримати с

творення в німецькій армії української дивізії.

      УЦК являв собою український заклад соціального забеспечення , в колі його праці були питання охорони здоров’я, освіти, нагляді за безпритульними дітьми, в допомозі військовополоненим  та ін. Німці з усією ясністю дали зрозуміти, що УЦК не матиме ніяких політичних прерогатив. Після тривалих переговорів і попри незгоду ОУН-Б (бандерівці) В. Кубійович та його співробітники погодилися з цією пропозицією. Безпосередньо причиною створення такої дивізії була надія на те , що німці поліпшать ставлення до українців. А найголовніше, в чому  В. Кубійович зі своїми колегами , а також митрополитом А. Шептицьким були переконані, що відсутність добре вишколеної армії залишить українців беззбройними перед повертаючими назад озвірілими бандерами московсько - азійських орд, звірства яких при відступі з Галичини не були забутими На переговорах про створення дивізії УЦК наполягав, щоб ця частина боролася лише протии сіоністського більшовизму. За вказівкою Гіммлера О.Вехтер зажадав, щоб все вище командування дивізії склали німці, а сама вона, щоб не дратувати фюрера, називалася не українською, а галицькою. Окрім того, під загрозою покарання були заборонені  назви ,, Україна’’, ,,українець’’. Вояки дивізії мали називатися не ,,українцями’’, а ,,галичанами’’.

Треба зазначити , що такі прагнення були не тільки у галичан, але і у інших народів радянської Московії. Так були створені дві латиські дівізії, одна естонська. Вже пізніше творили дивізії белорусів, козаків, узбеків, босняків, арабів, індійців, так що число чужородних фронтових дивізій дійшло аж до тридцяти (в інших джерелах до 38) (Українська дивізія ,,Галичина ’’. Історико – публіцистичний збірник. Кийв-Торонто:.1994, с.28).
    В 1944 р. мусила співпрацювати з німцями польська Свєтокшиська бригада, також російська бригада Камінського, а наприкінці року почалися заходи для створення двох російських дивізій зброї СС під командуванням генерала А.Власова.
Після здобуття німцями Кубані і Донщини, колишні козачі атамани Кулаков і Шкуро утворили організацію під назвою ,, Козачеє Освободітельноє Двіженіє’’.  Козаки Ставрополя, Тереху, Кубані, а також черкеси, осетини, дегестанці, чеченці, інгуші, грузини, азербайджанці творять свої військові частини.
   Після Сталінградської битви кубанські козачі отамани Соломаха і Білий формують з біжинців Кавалерійські полки.(Стеткевич Л. ,, Як з Бережан до кадри ’’. Спогади дивівзії’’, Тернопіль:.Джура’’, - 1998, с.9.) 
  Отож, боротьба за незалежність не завжди велась у сприятливих умовах, а часом доводилося навіть одягати чужі уніформи. Така доля випала в Першій світовій війні Легіону УСС (українських Січових стрільців), а в Друій – Дружинами Українських Націоналістів (ДУН) і Дивізії ,, Галичина’’.
Отож, коли  у черввні 1943 р. УЦК огодосив набір добровольців, на заклик відгукнулися понад 82 тис. чоловік, і 13 тис.із них згодом стали бійцями Дивізії ,, Галичина’’. (Субтельний О. Україна.Історія, с.579.).

        Дивізія була побудована на зразок німецьких піхотних дивізій. Мала три піхотні, один артилерійський та запасний вишкільний полки, а також батальйони : звя’зку; протитанкової оборони, зенітної артилерії, постачання, запасний та ін.
Дивізія проходила вишкіл недалеко від Галичини у таборі  ,,Гайделягер’’,  потім на території
Німеччини у Сілезії.
         Назва дивізії декілька разів змінювалася. Від різних держав чоловиків було прийнято до формації ,,Waffen – CC ’’ (,, Зброя СС’’), що зовсім не ототожнюється з військами ,,СС’’, які були елітарною частиною армії Гітлера, знаходились в розпорядженні служби СД (безпеки) , складалися виключно з так званих арійців, тобто були добрані за ,, расовим  принципом’’, як  бачимо, контингенти ,,Ваффен СС ’’ складали  представники скандинавських країн , фламандці, голландці і навіть кавказці, туркмени, узбеки, індійці.
  Восени 1943 р. Дивізія  ,,Галичина ’’ дістала своє число ,, чотирнадцята’’ за порядком і часом створення . Воякам Української Дивізії не дозволялося носити відзнаки СС на ковнірах (петлицях), а на цім місці вони мали свою емблему – галицького золотого лева на блакитному тлі. Така ж емблема була зображена і на стволах їхніх гармат. Отже, перед відправкою на фронт під Броди її назва булла : 14 SS – Freiwilligen Grenadier Division (galizishe № 1) – 14-а добровольців СС гренадерська дивізія (галицька №1).
 У квітні 1945 року повна і остаточна назва Дивізії була : Division der Ukrainische National Armee, 1-a українська Дивізія Української Національної Армії (1 УД УНА), і під такою назвою вона увійшла в історію.
           В зв’язку з стрімким   наступом радянців на Львів 17-22 липня 1944 року Дивізію, ще невідповідно вишколену вислано на фронт під Броди, найбільш тяжку ділянку. Одягши чужинецькі мундири на українські душі, вони насталили рішучистю серця й понесли свої життя на страшну косовицю смерті. Такий екзамен поставила перед ними доля і вони його витримали. Вони не хитнулися , не полишили поле бою.
Дивізія втратила на тому фронті біля 70% свого складу. З 12 тис. залишилося лише 3 тис. ,  що пробилися з оточення. Лише поранені потрапили в полон. У важких боях Дивізія виконала те, чого від неї можна було очікувати. Не її провина в тому, що вона потрапила в оточення і мусила боротися з переважними силами ворога.
         Після прориву з оточення дивізійникам випали різні дороги: одні пішлі до Української Повстанської Армії, інші, після реорганізації і поповнення Дивізії у вересні – грудні 1944 року дислоковані у Словаччині, а в січні – березні 1945 року – у Словенії, де боролися з прокомуністичними партизанами Тіто. І врешті – на фронт в околиці Фельдбаха в Австрії.
          З капітуляцією Німеччини дивізія відступала в англійську зону окупації, де була інтернована (невелика частина Дивізії потрапила в американську зону окупації). А перед самою капітуляцією Німеччини там же був створений  Український Національний Комітет (УНК) , що його очолив генерал Павло Шандрук. Він вилучив Дивізію з підпорядкування СС і заприсягнув її на фронті на вірність українському народові. Незабаром закінчилася війна і командувач УНА Павло Шандрук (який був призначенний на цей пост Президентом в екзилі Андрієм Ливицьким) склав зброю УНА англійскій армії саме як українську, а не війскову одиницю.
         Власті СРСР вели безперервну антидивізійну пропаганду, виставляючи її як прислужницю Німеччині.Дивізійники пройшли перевірку англійською військовою місією та репатріаційною комісією СРСР зараз після закінчення війни у таборах у Белярії та Ріміні в Італії. Жодних доказів злочинності дивізійників не було знайдено. Подібні перевірки пройшли вояки Дивізії, котрі потрапили в полон американської армії, включно з радянськими комісіями.
А от 70 тис. донських козаків, а також власовців, що воювали на німецькому боці, Великобританія видала Московії, бо вони були громадянами Московії, хоч як і весь московський люд був носієм більшовизму. Для Заходу не було секретом, що СРСР окопував землі Західної України, вчинивши акт агресії. Вибір форми боротьби з московсько - більшовицьким агресором – чи то власними силами, чи з допомогою іноземних армій – був прерогативою поневолених народів.
Немецький майор Вольф - Дітрих Гайке, який в Дивізії ,,Галичина’’ керував військовими операціями, у своїх спогадах писав: ,,Нехай ця праця внесе ясність у заслуги українців у боротьбі за справжню демократію та хай буде визнанням хоробрості й порядності її вояків, які свій меч до кінця війни тримали чесно та залишили його незаплямованим’’.(Вольф-Дітріх Гайке,,Українська Дивізія ,,Галичина’’.Тернопіль ,,Мандрівець’’, 2015, с.12).
  Більшість вояків Дивізії поселилась у країнах Заходу, особливо північному американському континенті – в Канаді, США, Німеччині, Аргентині, Австралії та інших країнах. Вони продовжували діяльність за українську справу мирними методами.
Багато повернулися до школи. Дехто став церковним діячем, деякі професорами вищих навчальних закладів, журналістами, письменниками, засновниками ветеранських організацій та ін.
 У своїх спогадах майор Вольф-Дітріх Гайке писав: ,, …За моїми спостереженнями вони завжди готові знову вступити в боротьбу за ті самі ідеали’’.
Уклав Олександр Каніболоцький, кол.вузівський викладач історії, публіцист.14.II.17 р.